Заперечення, неправда і міфи. Як СРСР приховував найбільшу ядерну аварію перед Чорнобилем

Якби не Чорнобиль, росіяни на Уралі могли б ніколи не домогтися визнання своєї, доти найбільшої ядерної катастрофи. Про аварію з ядерними відходами, що сталася у 1957 році на секретному заводі, радянські люди дізналися лише у 1989 році, через три роки після Чорнобиля.

Понад 30 років влада СРСР не визнавала, що в результаті аварії на заводі, який виробляв атомні бомби неподалік від російського Челябінська, в атмосферу потрапило 20 мільйонів кюрі і близько 300 тисяч осіб зазнали опромінення. Загальна територія забруднення на Уралі склала від 15 до 20 тисяч квадратних кілометрів, тобто розміром з Волинську область, і отримала назву Східно-Уральський радіоактивний слід.

І лише Чорнобильська аварія змусила радянське керівництво визнати трагедію, що, згідно з Міжнародною шкалою ядерних подій, належить до шостого рівня (сьомий – найвищий – лише у Чорнобиля і Фукусіми).

Після короткого періоду, на який влада дозволила говорити про забруднення цієї території ядерними відходами, яке не припиняється досі, наголошують фахівці, обговорення згорнули. Люди і організації, які намагалися порушувати її, потрапили у сучасній Росії до категорії «іноземних агентів».

У результаті кампанії проти місцевої юристки Надії Кутєпової та її екологічної організації «Планета надій», яка протягом багатьох років надавала юридичну допомогу постраждалим, їй довелося шукати політичного притулку у Франції. Радіо Свобода зв’язалося з нею в Парижі і розпитало про те, як Чорнобильська аварія вплинула на життя людей в тисячах кілометрах від України.

Місто без назви

Про це місце ніколи не мала дізнатися «ворожа розвідка», сюди не мав долетіти жоден «ворожий літак» (супутників ще не було), тут не мало жити багато людей – лише ті, кого можна було ізолювати на суперсекретному виробництві плутонію для атомних бомб. А ще для охолодження ядерного реактора потрібно було багато прісної води, тож місце для атомного заводу знайшли мальовниче – посеред озер і річок за Уралом. До найближчого великого міста – Челябінська – близько сотні кілометрів.

Головний адміністративний корпус та будівля безпеки сховища розщеплюваних матеріалів (АСМ) на атомній переробній установці «Маяк». 9 серпня 2010 року

Саме місто впродовж тривалого часу назви не мало, в радянських документах воно позначалося як Челябінськ-40, потім Челябінськ-46, і лише в 1994 році отримало назву без номерів – його назвали Озерськ.

Підхід був такий: якщо щось сталось – закопуємо, якщо люди переопромінилися – померли. Головне – зробити атомні бомби

Як розповідає Надія Кутєпова, яка народилася і прожила більшу частину свого життя у цьому закритому місті, у листопаді 1945 року, через кілька місяців після того, як атомні бомби американці скинули на Японію, у ці місця «приїхали радянські військові на танках – валити сосни посеред лісу». Як було заведено у сталінські часи, оскільки об’єкт був військовий, то першими будівельниками були військові, далі завезли в’язнів ГУЛАГу, а тоді приїхали і ті, хто мав виробляти атомні бомби для СРСР.

«У червні 1948 року запустили реактор і отримали перший плутоній. А в серпні 1949 року випробування першої бомби відбулося на Семипалатинському полігоні», – розповідає Надія Кутєпова.

У 1948 році вона фактично своїми руками виробляла той перший плутоній. Від нього вона і померла – через рак у віці 56 років

Про безпеку людей, які працювали чи жили у тих місцях, розповідає, не дбали – виконували завдання партії і вождя, тож радіоактивні відходи просто зливали у річку чи найближче озеро.

«Підхід був такий: якщо щось сталось – закопуємо, якщо люди переопромінилися – померли. Головне – зробити атомні бомби, бо інакше американці нас розбомблять, тож «все для фронту, все для перемоги» – згідно з цим гаслом жили і далі», – розповідає Надія Кутєпова, чия бабуся, Надія Кожушко, приїхала за Урал з Києва.

Надія Кутєпова

«Під час війни вона втратила чоловіка, вона була сама з дітьми, і коли їй як інженеру-хіміку запропонували завербуватися за Урал на будівництво секретного заводу, вона погодилася. Київ був розбомблений, вертатися туди з евакуації вона не хотіла, бо добре пам’ятала голод. І те, що їм пообіцяли добре постачання, зіграло вирішальну роль у тому, що вона погодилася. У 1948 році вона фактично своїми руками виробляла той перший плутоній. Від нього вона і померла – через рак у віці 56 років», – розповідає Кутєпова.

Вибух ядерних відходів на «Маяку»

Якусь частину місцевих жителів – башкирів, татар, нащадків кубанських козаків та росіян, які жили в цих місцях, виселили ще на етапі будівництва заводу, який згодом отримав мирну і сповнену надій назву «Маяк». Але вздовж місцевої річки Теча, на якій побудували завод, було ще 39 сіл, де люди почали хворіти і вмирати, адже відходи атомного виробництва скидали прямо в річку, додає вона.

«З часом ситуація погіршувалася, люди помирали від незрозумілих хвороб, діти народжували з вадами розвитку. І тоді нагорі ухвалили рішення не скидати відходи у річку, а зберігати у бетонних контейнерах – їх прозвали «банками». І ось у вересні 1957 року одна з таких «банок» з високоактивними ядерними відходами вибухнула. Робітники заводу ще з березня побачили, що вона розігрівається і звідти іде дим. Але на це не звертали уваги, і 29 вересня 1957 року стався вибух, в результаті якого в атмосферу потрапило 20 мільйонів кюрі радіоактивних речовин і було забруднено територію в 23 тисячі квадратних кілометрів», – розповідає Надія Кутєпова.

На заході трагедія 1957 року привернула увагу громадськості після виставки нідерландського фотографа Роберта Кнота. У 2005 році він відвідав забруднені райони та сфотографував багатьох тяжкохворих жителів, у тому числі Рамзіса Файзулліна, який до цього часу помер

Оскільки місце цього заводу було суворо засекречене, то в радянських документах аварія значилася як Киштимська – за найближчим відкритим населеним пунктом – Киштимом. Там же була і найближча залізнична станція.

Інформацію про аварію та про скиди в річку засекретили на довгих 30 років. І стало відомо про це лише після і завдяки Чорнобильській аварії

«Навіть у самого заводу довго не було назви. На початку це була «База 10», потім «Комбінат 817», потім його почали називати Челябінськ-40, ці всі назви були лише у секретних документах. Тому аварію назвали за назвою найближчого міста – в 13 кілометрах від станції. Станція була відома, тому що людям, яких відправляли на завод, писали «місце призначення – Киштим». Також, коли вперше про цю аварію публічно заявив радянський дисидент Жорес Медведєв у 1976 році, то він написав про неї в західному журналі New Scientist і назвав її Киштимською аварією. Насправді сам Киштим від неї не постраждав, бо вітер поніс забруднення на північний схід, а Киштим лежить на південь від місця аварії», – пояснює Кутєпова.

Табличка з попередженням не в’їжджати в місто Озерськ Челябінської області, 8 квітня 2016 року

Після аварії з цих місць виселили 23 села, як каже Кутєпова, «як у Чорнобилі». За її словами, людям нічого не пояснювали, не казали, куди і як на довго вони їдуть – приїжджали, забирали, худобу розстрілювали в них на очах і відразу закопували.

«Інформацію про аварію та про скиди в річку засекретили на довгих 30 років. І стало відомо про це лише після і завдяки Чорнобильській аварії. Тоді, 26 квітня 1986 року, в Радянському Союзі не було інших спеціалістів з радіоактивного забруднення, крім фахівців заводу «Маяк». Вони працювали на території заводу в науково-дослідній станції, яка вивчала процеси радіоактивного забруднення та розробляла технології щодо дезактивації забруднених територій. І саме вони в Чорнобилі створювали карти забруднення. До Чорнобиля тоді відправили і ліквідаторів, які працювали під час аварії 1957 року, такі також були», – розповідає Надія Кутєпова.

Маючи майже 30-літній досвід успішного приховування аварії на Уралі, Кремль і тут запустив весь свій арсенал замовчування, неправди, перекручування та підміни фактів. Але часи були вже інші. Масштаб самої аварії та близькість Чорнобиля до західних країн, які почали бити на сполох, не дали владі в СРСР цілком замовчати трагедію. Тим більше, що, на відміну від аварії на заводі «Маяк», де був один вибух, Чорнобиль продовжував випромінювати смертоносну радіацію впродовж тривалого часу.

Одна з перших фотографій після вибуху на Чорнобильській АЕС. 26 квітня 1986 року

«Чорнобильський закон» і люди на Уралі

В останній рік радянської влади – в лютому 1991 року в СРСР був ухвалений закон «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Цей закон дав можливість отримати соціальну допомогу людям, які працювали на «Маяку», та тим людям, які були відселені через аварію.

Ми за ці 30 років навіть більше постраждали – багато хворіє, багато вже померло

Як розповідає Кутєпова, росіяни на Уралі ніяк не могли збагнути, чому «чорнобильців» визнали через п’ять років після їхньої аварії, а вони мусили чекати на це понад 35 років. До того ж, і компенсації їм виплатили менші.

«Почалося невдоволення серед робітників заводу, у навколишніх містах і селах. Це були часи перебудови, демократії і гласності, і робітники «Маяка», зустрічаючи своїх колег, які повернулися з Чорнобиля, почали запитувати, а чому нам не було ніяких пільг, коли ми ліквідовували тут наслідки своєї аварії, нам нічого не дали. А ми за ці 30 років навіть більше постраждали – багато хворіє, багато вже померло», – каже Кутєпова.

У селі Татарська Караболка є вісім кладовищ. Сім із них – це місце останнього спочинку для жителів, які померли від раку. Діти тут часто народжуються з раком і вмирають до досягнення повноліття, каже Кутєпова

Владі почали згадувати, що вибух на «Маяку» був найбільшою, але не єдиною екологічною катастрофою, яку місцеві жителі пережили. Вони пригадали, що радіоактивні відходи десятиліттями продовжували скидати в місцеве озеро Карачай, де, як казали тоді, було накопичено радіоактивність «дванадцяти Чоронобилів». У 1967 році це озеро пересохло і весь його радіоактивний вміст вітер розвіяв на сотні кілометрів навколо.

Ось так, між іншим, він розповів про найбільшу до Чорнобиля аварію в СРСР і про забруднення, яке і не припинялося на той момент

Тоді в Москві вирішили, що приховувати ці аварії більше не можна. Але і відкрито визнати, що влада цілком знехтувала долею сотень тисяч людей, у Москві також не могли. Тоді в Кремлі використали метод «визнання», який потім успішно використовувався в різних обставинах, аж до визнання окупації Криму в 2014 році – сказати так, ніби про це відомо давно і нічого особливого не сталося.

«У липні 1989 року було засідання Верховної Ради, на якому заслухали Лева Рябєва, міністра середнього машинобудування – так називалося атомне виробництво в СРСР, мав відповідати на запитання депутатів. І під час цього засідання один з депутатів з Челябінської області запитав його про «деякі такі ситуації» в його області «на одному заводі». А цей міністр каже: «Так, ми знаємо, що були скиди радіоактивних відходів у річку Течу – 3 мільйони кюрі, у нас був вибух у 1957 році, коли в атмосферу потрапило стільки-то мільйонів кюрі і було опромінено стільки-то сотень тисяч людей, і в нас є озеро Карачай, в якому є стільки-то радіоактивності». Ось так, між іншим, він розповів про найбільшу до Чорнобиля аварію в СРСР і про забруднення, яке і не припинялося на той момент», – розповідає Надія Кутєпова.

Родичі місцевої жительки Гюльшари Ісмагілової, які померли за останні 60 років
Цей механізм було вибрано недаремно – вони ніби і сказали про це, але знали, що люди на місцях будуть боятися про це говорити вголос

Вона каже, що довго шукала в архівах ці матеріли, щоб встановити, як точно, коли і за яких обставин було офіційно визнано цю аварію, і знайшла, що це сталося саме так – «між іншим», міністр відкрив державну таємницю. Але далі влада зробила ще один маневр. Міністр ніби визнав і аварію, і існування закритих міст, а з іншого боку, крім слів міністра, жодного іншого документа влада не ухвалила.

Люди, які постраждали від аварії на «Маяку», домоглися справедливості лише завдяки тому, що частина з них була в Чорнобилі

«А слова міністра до справи не пришиєш – мало який міністр десь щось сказав. Йому нічого не буде, а людина, яка це повторить, може бути звинувачена у державній таємниці. Тому, я думаю, цей механізм було вибрано недаремно – вони ніби і сказали про це, але знали, що люди на місцях будуть боятися про це говорити вголос, бо на жоден офіційний документ вони послатися не могли», – каже правозахисниця.

Але це були відкриті і демократичні 1990-ті роки, і люди продовжували наполягати на тому, що вони мусять мати свій закон з приводу заводу «Маяк». Тоді вже після розпаду СРСР у 1993 році був ухвалений окремий закон про «Маяк».

Вафір Гусманов допомагав очищати береги річки Теча після аварії на атомній електростанції «Маяк» у 1957 році. У Гусманова розвинулася променева хвороба, яка вплинула на його кістки

«Але наш закон про «Маяк» є законом, який посилається на базовий, основний закон, яким є «Чорнобильський закон». Тобто, наприклад, у нашому законі перераховані категорії постраждалих громадян, а потім про кожну категорію пишуть: дивись у такій-то статті «Чорнобильського закону». Тобто люди, які постраждали від аварії на «Маяку», домоглися справедливості лише завдяки тому, що частина з них була в Чорнобилі, дізналися про те, що там сталося, і почали вимагати, щоб звернули увагу на їхні проблеми і оформили це відповідним законом», – каже юристка.

Але, на відміну від Чорнобиля, який закрили, і зону навколо нього зробили охоронною, завод в місті Озерську, навіть цілий комплекс заводів, продовжують працювати і виробляти плутоній, ізотопи, є завод з переробки ядерного палива і низка допоміжних заводів, які їх обслуговують, продовжують працювати і забруднювати середовище, продовжує Кутєпова.

«Протягом усіх цих років вони забруднюють довкілля внаслідок самої своєї діяльності, але також там бувають і аварії, які приховують, використовуючи стару перевірену схему. У 2007 році керівництво комбінату «Маяк» дізналося про аварію від правозахисників. Директор одного з заводів приховав цю інформацію. Вони далі скидають радіоактивні матеріали в річку Теча. Також вони це приховують, бо створили такий псевдолегітимний механізм, бо природні водойми вони тепер назвали «технічними» і продовжують туди скидати відходи вже нібито законно», – каже юристка.

На заводі «Маяк». Ємності для перевезення урану. Його завантажують у циліндри для охолодження

Місто Озерськ залишається закритим, тож у відкритому доступі, за словами Кутєпової, є тільки офіційна інформація. Одна з останніх історій – рутенієве забруднення над Європою 2017 року.

«Дійшло аж до Франції, то Україна туди, напевно, потрапила також. Французи його виявили, різні лабораторії в Європі його підтвердили, мене залучили до цієї роботи, я створювала групу експертів, і ми вказали на «Маяк» як джерело цього забруднення. Сам «Маяк» це спростовує разом з «Росатомом», незважаючи на те, що протягом останніх двох років вийшла велика кількість публікацій європейських учених, які вказували, що місцем походження цього забруднення є саме «Маяк». Але цей досвід заперечення і брехні, що в 1957 році, що в 1986 році, що в 2007 році, що в 2017 році, свідчить, що відбувається завжди те саме: спочатку заперечення самого факту, потім визнання факту, але не своєї відповідальності, а потім створення з часом різних версій, міфів, аби лишень не сказати правди, і цим завдати ще більшої шкоди населенню», – каже Кутєпова.

«Маяк» – це ядерний комплекс, який спричинив щонайменше дві найбільші радіоактивні аварії в Росії. Російська влада заперечує, що пік радіоактивності в повітрі над Європою стався внаслідок витоку АЕС на Уралі, заявивши, що їхній зонд не виявив там викиду радіоактивності

За її намагання висвітили ці аварії та намагання влади їх приховати і відмовити людям у допомозі вона стала небажаною особою в Росії і мусила просити притулку за кордоном. Нині, як каже Надія Кутєпова, до неї продовжують звертатися люди з Озерська та навколишніх сіл за правовою допомогою і порадами. Бо люди, які живуть на територіях, фактично опинилися без будь-якої підтримки. Вони не мають пільг, каже Кутєпова, не можуть довести зв’язок своїх захворювань з опроміненням, а офіційна влада в них не зацікавлена.

Джерело: www.radiosvoboda.org