Оксана Забужко: Що б не діялося – стоїмо. І наші мертві роблять нас сильнішими

  • Категорія запису:Україна
  • Час читання:1 mins read
You are currently viewing Оксана Забужко: Що б не діялося – стоїмо. І наші мертві роблять нас сильнішими

У ці дні мене, сьомий рік поспіль, накриває хмарою пам’яті, скидаючи в ту саму яму, де моє місто – в руках терористів, і знов я живо, мов учора, бачу заграву над Майданом о 4-й ранку і чую, на тлі хорового “Ще не вмерла…”, дивні звуки сухого потріскування, ніби хмизу в багатті, – це постріли, каже чоловік, і в мене починається істерика, не вперше за ту зиму, але вперше – словами, про які я не думала, що вони взагалі живі і що можна їх вимовляти вголос: “Пусти мене, пусти, там МІЙ НАРОД УБИВАЮТЬ!” – ось таке, дослівно, я кричала о 4-й ранку в ніч на 20-те, і щось схоже, в різних версіях і редакціях, різними мовами й дискурсами, кричатиму потім аж до глибокої осени з усіх доступних трибун (бо ДО розстрілів 18-20.02 трибун не було, ніхто в світі такого не хотів слухати, тільки в одній шведській газеті вдалось опублікувати статтю-застереження про те, що за спиною Януковича стоїть Путін і весь “київський терор” має геть “некиївське” коріння, – і щойно аж після розстрілів, якими стартував задуманий Кремлем бліцкріґ під назвою “русская вєсна”, західний політикум став прозрівати, що миролюбні, а-ля Кетрін Ештон, балачки про mutually beneficial cooperation with Russia пора лишити дневі минулому: в історії людства відкривалась нова епоха).

Ця книжка, зібрана з тодішніх (досі значною мірою вже й “зачищених”, по Криму й Одесі – майже відразу!) онлайнових свідчень самовидців, – перша і, як на мене, все ще найвдаліша (саме тим, що “нечищена”!) спроба задокументувати “історію in fluenti”: звідси ясно видно (по упливі 7 літ – просто сліпуче ясно!), що російська аґресія проти України почалася не в Криму, й не на Донбасі, а таки ще на київському Майдані – що в Києві було застосовано той самий “гібридний” сценарій, який потім повторено в ході “русскойвєсни” в цілому ряді українських міст. Я рада, що ця книжка змогла вийти (“І знов я влізаю в танк…” – то вже “моя”, персональна історія “самовидства”, а “Літопис…” – то ще “книга голосів прямої мови”, “снепшотів”, де мого втручання нема навіть у відборі: ось як воно було, ось щО ми всі тоді читали й поширювали…).

Дуже сподіваюсь дожити до того часу, коли можна буде так само вільно, у відкритому доступі прочитати зібрану під одною обкладинкою документальну правду про те, як Україна тоді “відбивалася всліпу” на реґіональному рівні – де саботажем, де розборками в місцевій владі, де “бандитськими війнами”, де масовим народним протестом, а де й “громадянською самообороною” (от уже й не згадаю, куди ми тоді перераховували гроші на спорудження блокпостів – у Херсон чи в Миколаїв?..) Бо кожне українське місто мало свою, не схожу на інші історію Резистансу, імена сотень людей, що в ті дні приймали рішення історичної ваги, переважно лишились незнаними загалу (як тих працівників Харківського аеропорту, що, уклін їм доземний, не прийняли на посадку російський транспортний літак, коли ХОДА вже були захопили бєлгородські!), – головне ж, війна триває, і тим часом купа люду метушиться туди-сюди між воюючими сторонами, як та мавпа з анекдота: так, кажуть нам класики, буває в кожній війні – доки не визначиться переможець… А це, своєю чергою, значить, що перемога й далі залежить, так само, як і в 2014-му, – не тільки від політиків, дипломатів та військовиків, а й від кожного з нас особисто: саме наш особистий мікровибір між батьківщиною та її ворогом, кожного дня, в кожній мікросутичці “на півкомпроміса” роблений, – на терезах історії впливає на загальний баланс сил: наближає або віддаляє перемогу.

Тож, як і сім років тому, попри все, і щО б там не діялося, – СТОЇМО (с).

І наші мертві роблять нас сильнішими.

Слава Небесній Сотні.

Слава Україні.

Джерело: www.obozrevatel.com

Фейсбук Оксани Забужко